Головна сторінка :: Про заснування :: Архів :: Редакційна колегія
Повернутись
 

Еволюція виборчої системи в Україні

     Виборче право є одним із важливих інститутів конституційного права будь-якої демократичної держави. Як правило, у конституціях держав містяться основи законодавчого регулювання загальнонаціональних і місцевих виборів; більш конкретні питання організації підготовки та проведення виборів підлягають законодавчому регулюванню.

  Наталія Богашева

  Юрій Ключковський

     При вивченні розвитку об’єктивного виборчого права України та національного виборчого законодавства як джерела виборчого права слід мати на увазі певну специфіку конституційного права. Як зазначає професор В. Шаповал, конституційне право «регулює відносини державного владарювання, тобто суспільні відносини, пов’язані з організацією та здійсненням публічної влади» [1, с. 276]. Внаслідок такого предмету регулювання конституційне право має виходи не лише у правову сферу, а й у сферу політичних відносин, які вивчаються методами політичної науки (політології). Такий контакт науки права і політичної науки, і, відповідно, різних методів вивчення особливо природний для виборчого права, оскільки у виборчому процесі надзвичайно тісно переплітаються правові відносини і політична боротьба.

Загальновизнаним є твердження, що вибори– центральний елемент демократії. Існує навіть певна тенденція ототожнення демократії з регулярними виборами. Це не зовсім так: не всякі вибори є демократичними, і ХХ століття дало багато протилежних прикладів: практика радянського чи фашистського тоталітаризму або ісламської теократії Ірану є типовими в цьому відношенні. Однак представницька демократія як форма політичного режиму не може адекватно існувати без систематичного й регулярного застосування процедури виборів. Саме завдяки вільним виборам, що є формою прояву прямої демократії, формою безпосереднього народовладдя, отримують можливість легально (на законних підставах) і легітимно (на основі загальносуспільного визнання) працювати органи представницької демократії. «Республіканський лад, який є, по суті, вільним устроєм, заснований на порядку, пов’язаному насамперед з легітимацією влади на основі вільних виборів...» [2, c. 94].

Ідея виборів і виборності влади пронизує всі означення демократії, пов’язуючи між собою державні інституції, ідею суверенітету народу (нації), інститут громадянства і фундаментальні особисті та політичні права та свободи. Влада отримує законну силу в ході загальнонародних виборів; це народне волевиявлення є актом, у якому політична воля нації безпосередньо втілюється у владні політичні структури, легітимізує їх, стає державною волею. Саме в цей момент нація реалізується як суверен, а її члени – як громадяни держави. Отже, демократія через інститут виборів проявляє себе як взаємозв’язок і взаємопроникнення держави та суспільства, які не протистоять одне одному (що виключало б стабільне їх існування й означало б глибоку кризу нації) і не зливаються (як в умовах тоталітарного режиму), а формують політичну єдність громадян – політичну націю.

Особливе значення інституту виборів для самої суті демократії стало причиною того унікального факту, що для національного за своєю природою об’єктивного виборчого права, як для жодного іншого правового інституту, розроблені загальновизнані міжнародні стандарти, дотримання яких перебуває у полі постійної уваги міжнародної громадськості. Серед основних міжнародних документів, які містять ці принципи, слід назвати Загальну Декларацію прав людини ООН 1948 року (стаття 21), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права ООН 1966 року (зокрема, стаття 25) та Загальний коментар статті 25 цього Пакту (Комітет ООН з прав людини) 1996 року, Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру 1990 року та Декларація Міжпарламентського Союзу про критерії вільних і чесних виборів 1994 року (див. [3, с. 400–404]). Саме сприйняття (більш чи менш усвідомлене) необхідності забезпечення цих стандартів і наближення до їх законодавчої реалізації становило основну рушійну силу еволюції виборчого законодавства Української держави за період її сучасного незалежного розвитку.

Досліджуючи трансформацію виборчої системи в Україні, потрібно визначитися з розумінням цього важливого терміну. Термін «виборча система» у широкому розумінні (див.[4, с. 362]) означає «порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих прав. Ґрунтується на принципах виборчого права». У вузькому сенсі виборча система – це «спосіб визначення результатів виборів» [5, с. 43], тобто «спосіб, у який розподіляються депутатські мандати між кандидатами на ці посади залежно від результатів голосування» [6, с. 107]. Саме в останньому сенсі найчастіше розуміють виборчу систему, коли її характеризують як «насамперед метод перетворення поданих виборцями голосів у місця в законодавчому органі» [7, с.1]. Ми будемо в основному дотримуватися такого розуміння, пам’ятаючи, що ця та інші складові виборчої системи у широкому розумінні цього терміну тісно пов’язані між собою. У зв’язку з цим доцільно звертати увагу на механізми та гарантії реалізації основних принципів виборчого права, до яких звичайно відносять такі засади: справжні, періодичні, загальні, рівні, прямі, вільні і чесні вибори, таємне, особисте, одноразове та факультативне голосування [3, с.10].

Виборча система не є суто технічним засобом; вона перебуває у самій серцевині державної системи правління. Водночас проблема прийняття тієї чи іншої виборчої системи є переконливою ілюстрацією тези про засадничу доцільність (на відміну від критерію правильності) подібних принципових рішень. Ця позиція була підтримана Конституційним судом України. У своєму рішенні від 26 лютого 1998 року (справа про вибори народних депутатів України; див. [8, с.707]) Суд підтвердив позицію, за якою визначення виборчої системи на виборах народних депутатів України, у тому числі встановлення «виборчого порогу» та його кількісний вимір, є питанням «політичної доцільності», а не відповідності основним принципам виборчого права.

Світова демократична практика знає багато різних типів виборчих систем (див. [9, 10]). Вибір типу виборчої системи належить до визначальних у конституційному плані [11]. Тип виборчої системи має безпосереднє відношення до засад формування виконавчої влади (форми державного правління), стосунків між виконавчою та законодавчою гілками влади (реалізації механізму стримувань та противаг), розвитку політичної (партійної) системи суспільства та форми державного устрою.

Як зауважили автори спеціального дослідження щодо виборчих систем, проведеного на замовлення Британського парламенту у 1992 році [12], при виборі системи, за якою голоси виборців повинні перетворюватися у представницькі мандати, доцільно базуватися на двох основних критеріях. По-перше, це критерій наслідків або доцільності (досягнення тих чи інших цілей), який спирається на ті результати у сенсі впливу на суспільно-політичний розвиток, які є бажаними і яких прагнуть досягти автори вибору системи. По-друге, це процедурний критерій, який потребує, щоби система була зрозумілою суспільству, а отже, визнана справедливою; у цьому разі наслідки виборів сприйматимуться як легітимні.

Виборча система може бути зручним інструментом для впливу на розвиток певних політичних рис демократичного режиму. Відомі британські дослідники виборчих систем Е. Лейкман і Дж. Ламберт [13, с.17] стверджують, що вдалий вибір виборчої системи може забезпечити формування представницького органу, який відображає основні напрями суспільної думки; утворення уряду, що відповідає волі більшості виборців, обрання представників, здатних виконувати владні функції (якість влади). Щодо ефективності та стабільності влади, то виборча система сама по собі не визначає їх, але може їм сприяти або перешкоджати.

Особливістю України можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого – такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали драматичні події Помаранчевої революції кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту (ці процеси отримали не зовсім адекватну назву «політичної реформи»).

Проте для розуміння шляху еволюції виборчої системи та пов’язаних із цим механізмів реалізації основних принципів виборчого права необхідно оглянути весь шлях розвитку інституту демократичних виборів у сучасній Україні, нехай короткий за історичним виміром, однак надзвичайно ємний за своїм змістом і суспільними наслідками.

Новітній виборчий досвід українського суспільства на загальнонаціональному рівні включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998 та 2002 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої.

Хоча вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а іншою державою – СРСР, відповідний виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократизації в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас деякі їх особливості не дають можливості кваліфікувати їх як справжні.

Безпрецедентною особливістю союзного виборчого закону 1988 року було запровадження інституту «народних депутатів від громадських організацій», які становили третину (750 осіб) від загальної кількості народних депутатів СРСР і обиралися не шляхом голосування на виборчих дільницях, а «на з’їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів» цих організацій. Отже, замість зрозумілого процесу номінації кандидатів керівні органи деяких організацій отримували право призначення депутатів без звернення до виборців. Зрозуміло, що цей інститут порушував цілу низку загальновизнаних принципів виборчого права.

По-перше, цей анахронічний аналог «куріального» представництва призводив до того, що навіть формально виборці – члени керівних органів громадських організацій – мали не два голоси, як основна маса виборців (у т.зв. територіальному і національно-територіальному виборчих округах), а три чи навіть більше; тому про рівність виборів не могло бути й мови.

По-друге, спосіб обрання цих депутатів суперечив принципу загальності. Обрання депутатів «від громадських організацій» не всіма членами цих організацій, а лише їх керівними органами, порушувало загальність їх виборів навіть у межах цих «курій» і фактично було непрямим (ступеневим).

Іншою унікальною особливістю виборчого закону 1988 року стало те, що висунення кандидатів суб’єктами виборчого права не мало своїм наслідком їх автоматичної реєстрації виборчими комісіями. Фільтром між номінацією та реєстрацією став інститут «окружних передвиборних зборів» з абсолютно довільним складом («не менше половини учасників зборів повинні становити виборці даного округу»),

Особливістю України можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого – такі постійні зміни були викликані швидким суспільнополітичним розвитком українського суспільства.

уповноважений відхиляти вже висунуті кандидатури. Знайти аналог такого антидемократичного інституту в історії виборчого права неможливо.

Поняття виборчої системи мало сенс лише стосовно виборів «народних депутатів від округів» (а не від громадських організацій). Ця система мала дві складові: перша – стосовно критерію обрання депутатів; друга – стосовно участі виборців у голосуванні. Щодо першої складової, вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у двох турах: у першому – для обрання була необхідна абсолютна більшість, у другому, в якому брали участь тільки два кандидати, – відносна. За наявності тільки двох кандидатів у першому турі і відсутності серед них переможця другий тур не проводився, і призначалися повторні вибори з новим висуванням кандидатів. Подібна виборча система традиційно застосовується на виборах президента Французької Республіки; вона досі використовується на виборах Президента України.

Друга складова цієї виборчої системи передбачала поріг участі виборців у голосуванні: вибори вважалися такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини виборців округу.

Перелічені особливості значною мірою ґрунтувалися на розумінні ідеї представництва, характерному для радянської ідеології: імперативний характер мандата (депутат – представник округу, а не всього народу), інститут наказів виборців, які зобов’язували депутата домагатися певних конкретних результатів; можливість відкликання депутата.

Виборчий закон СРСР 1988 року відобразив глибокі внутрішні суспільно-політичні суперечності епохи «гласності і перебудови»; водночас він заклав першооснови альтернативних (хоча й дуже обмежених) виборів і став вихідним пунктом еволюції виборчого законодавства України, а його застосування –джерелом перших навичок практичної участі громадян в альтернативних виборах.

Закон УРСР 1989 року про вибори народних депутатів УРСР відображає певний поступ у розумінні суті демократії порівняно із союзним законом 1988 року: в законі 1989 року відсутні інститути «депутатів від громадських організацій» та «окружних передвиборних зборів», а також передбачено прямі вибори складу Верховної Ради. Тим самим у першому, власне, українському виборчому законі були усунуті найбільш кричущі порушення принципів загальних, рівних, прямих та вільних виборів. Водночас питання модифікації виборчої системи навіть не дискутувалося; вона була тією ж, що й у союзному законі 1988 року.

Головною рисою першого в незалежній Україні виборчого закону 1993 року став його відверто «антипартійний» (дискримінаційний щодо політичних партій, що почали тоді виникати) характер (на відміну від попереднього закону, який скоріше можна назвати «безпартійним», оскільки він не передбачав існування інших партій, окрім КПРС). Закон, правда, вперше декларував роль політичних партій у процесі номінації та громадського контролю, не маючи можливості ігнорувати їх реальне існування. Проте він максимально ускладнював участь партій у всіх виборчих механізмах і процедурах порівняно з іншими суб’єктами номінації кандидатів. Насамперед, це виявлялося в процедурі номінації кандидатів – дуже громіздкій для політичних партій та максимально спрощеній для інших суб’єктів висування (громадян чи трудових колективів). Зокрема, партія, вже зареєстрована Міністерством юстиції, мала пройти повторну реєстрацію у Центральній виборчій комісії (у якій їй могло бути відмовлено), провести конференцію (збори) обласної організації та подати список не менше 100 членів обласної організації із зазначенням дати народження, домашньої адреси, серії і номера паспорта; остання вимога в умовах тодішнього політичного режиму в Україні була достатньо загрозливою для членів багатьох партій.

Зміни у виборчій системі, передбачені законом 1993 року, мали просто катастрофічні наслідки для формування парламенту України. По-перше, незмінною залишилася друга складова виборчої системи 1990 року: був збережений 50-відсотковий поріг участі виборців для визнання виборів «такими, що відбулися». По-друге, перша складова (власне виборча система) – двотурова мажоритарна система абсолютної більшості – була доведена до абсурду в її найбільш послідовному, а тому найменш практичному варіанті: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі і в другому турі. Крім того, кандидат, не обраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Унаслідок застосування такої виборчої системи Верховна Рада України другого скликання розпочала роботу, маючи лише трохи більше від двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. За даними А. Ткачука [14], у сімдесят одному окрузі з тих, де не було обрано депутата, кандидат-переможець набирав понад 47% голосів (а де-не-де і 49,7%, однак менше від 50%!); декілька десятків округів показали нижчий результат. Технологічна можливість такого підсумку була спричинена допущенням голосування не лише за одного з кандидатів, а й «проти всіх». Отже, воля невеликої кількості виборців (часом менше, ніж 10%), які проголосували в другому турі проти обох кандидатів, виявилася вирішальною. Проведення повторних виборів за участю менш популярних кандидатів спричинило наростання апатії виборців, що призводило до низької явки виборців. У результаті декілька округів так і не отримали свого представництва протягом усього скликання Верховної Ради України. Певний переляк від такого досвіду досі залишає слід у Конституції України: Верховна Рада України вважається повноважною, якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (частина друга статті 82), хоча застосовувана сьогодні виборча система виключає таку можливість.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ ІІІ Конституції, спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів, закріплює основні принципи виборчого права як невід’ємну вимогу до всіх виборів, які проводяться в Україні. Зауважимо, що в умовах напруженої боротьби на виборах Президента України 2004 року ці досить абстрактні положення Конституції дещо несподівано стали нормами прямої дії. Верховний Суд України у своєму історичному рішенні від 3 грудня 2004 року вказав, що глибокі й системні порушення цих принципів не дають змоги визнати формальне проведення виборчих процедур справжніми виборами [15, с. 39].

Конституція України 1996 року не містить вказівок на виборчу систему, яка повинна застосовуватися на тих чи інших виборах, залишаючи це предметом регулювання спеціальними законами. Підкреслюємо цей факт у зв’язку з дещо іншим підходом, застосованим у Законі «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року.

Уроки виборів 1994 року зламали опір українських політиків, які намагалися зберегти старі, закорінені у досвіді радянського часу традиції проведення виборів. Виборча система, запроваджена законом 1997 року, різко відійшла від ідеї абсолютної більшості, проте вона все ще мала компромісний характер.

Виборча система 1998 року (яка була застосована без змін також на виборах 2002 року) була змішаною: половина складу Верховної Ради України обиралася за системою пропорційного представництва, інша половина – за мажоритарною системою відносної більшості. На відміну від широковідомої німецької змішаної системи, де пропорційна і мажоритарна складові тісно взаємопов’язані, виборча система, застосована в Україні, була простим механічним поєднанням двох зазначених систем.

Основною рисою пропорційної складової була її простота, спричинена прагненням зробити спосіб отримання мандатів зрозумілим практично кожному, хто цікавиться політичним життям (нагадаємо згаданий раніше другий, процедурний критерій вибору виборчої системи). Вибори проводилися в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, з єдиним списком кандидатів від кожної партії (блоку) і з голосуванням лише за список, без преференцій. Встановлювався виборчий поріг у 4% від кількості виборців, що взяли участь у голосуванні. Розподіл мандатів здійснювався за методом найбільших остач, без застосування менш зрозумілих і математично складніших методів дільників. Така система не викликала непорозумінь і була сприйнята як справедлива.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ ІІІ Конституції, спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів, закріплює основні принципи виборчого права як невід’ємну вимогу до всіх виборів, які проводяться в Україні.

Водночас не слід ігнорувати і роль першого критерію вибору системи – критерію доцільності. Застосування пропорційної системи повинно було забезпечити структурування політичного спектра України; застосування єдиного округу і єдиного списку мало на меті стимулювати розвиток загальнонаціональних (а не регіональних) партій, а також сприяти уніфікації українського суспільства (послабленню міжрегіональних відмінностей, все ще глибоких внаслідок складної історичної долі різних українських земель), що відповідало унітарному характерові Української держави.

Мажоритарна складова виборчої системи базувалася на так званій вестмінстерській моделі (система відносної більшості), яку ще називають «перший отримує мандат» (first past the post). Такий підхід спрощував виборчий процес, даючи змогу провести результативні вибори в один тур; без сумніву, він був прийнятий не без урахування досвіду 1994 року. Такі цілі в основному були досягнуті: за пропорційною складовою до парламенту пройшли вісім партій у 1998 році і шість – у 2002 році.

Водночас суто механічне поєднання двох виборчих механізмів виявило певні суперечності. За пропорційною складовою обиралися кандидати від політичних партій та їх блоків; за мажоритарною складовою переважну кількість місць отримали формально «незалежні» кандидати, які по суті були представниками так званої партії влади – неформальної спільноти прихильників консервації правлячого режиму, який уже проявляв суттєві риси авторитаризму. Тому однієї з основних цілей – політичного структурування самого парламенту – змішана виборча система не досягла: результати виборів у мажоритарних округах кардинально деформували підсумки голосування щодо політичних партій і блоків.

Саме це стало причиною намагань напередодні виборів 2002 року змінити виборчу систему, яка застосовувалась на парламентських виборах. Верховна Рада України 2001 року ухвалила закон, який базувався на застосуванні лише пропорційної системи. Проте ці спроби зіштовхнулися з жорсткою протидією, насамперед – з боку тодішнього Президента України. Шість разів Верховна Рада України приймала закон, і шість разів він повертався до парламенту з «вето» Президента. В результаті компромісу була збережена змішана виборча система зразка 1998 року.

Дискусії навколо виборчої системи відновилися у зв’язку з настійними намаганнями певних політичних кіл України внести зміни до Конституції України, спрямовані на зміну форми правління. Підсумком чергового політичного компромісу стали дві позиції у Законі від 8 грудня 2004 року, які стосуються виборів народних депутатів України. Змінена редакція статті 81 Конституції запроваджує елементи так званого «імперативного» мандата народного депутата щодо партії (блоку), яка його висувала на виборах. Прикінцеві та перехідні положення цього Закону приписують провести чергові вибори до Верховної Ради України 2006 року за пропорційною виборчою системою в єдиному окрузі (тобто з єдиними загальнонаціональними партійними списками).

У практиці зарубіжних європейських держав імперативний (зобов’язальний) мандат відійшов у минуле разом із феодалізмом; він виник свого часу з юридичного поняття цивільно-правового мандата (доручення) і, по-перше, зобов’язував обраного депутата представляти тільки своїх виборців; по-друге, надавав останнім право відкликати представника у будь-який момент при незадовільному, на їх думку, виконанні доручення.

Але вже у XVIII ст. в Англії висловлювалися заперечення проти такого розуміння характеру мандата члена парламенту. У Франції один із перших актів Установчих Зборів 1789 року анулював імперативний мандат, проголосивши депутатів представниками всієї нації; відтоді це формулювання проходить практично через усі французькі конституції [16, c. 51; 17, c. 332] аж до чинної конституції V Республіки, стаття 27 якої стверджує: «Будь-який імперативний мандат недійсний». Конституція Італії (див. [18]) у статті 67 зазначає: «кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов’язального мандата». Стаття 38 Основного Закону ФРН оголошує, що депутати «є представниками всього народу, не зв’язані наказами або вказівками, і підкоряються тільки своїй совісті» (див. [19, с. 161]). Така формула не лише заперечує історично минулі форми мандата, властиві старим становим правовим системам, а й захищає від сучасних спроб звести статус члена парламенту до рівня функціонера партії чи представника територіальної спільноти.

Сучасні уявлення характеризують депутатський мандат як представницький, що означає (див. [17, c. 41–43]):

– загальний (хоча депутат обраний від округу, він репрезентує всю націю);

– вільний (депутат здійснює свої повноваження згідно зі своєю совістю, без будь-яких конкретних зобов’язань);

– невідкликальний (повноваження депутата не можуть бути припинені волею його виборців);

– дефінітивний (воля депутата не підлягає сумніву; діє презумпція збігу волі депутатського корпусу і волі народу).

Як підкреслює В. Шаповал, «...взаємовідносини виборців та обранців (до державного представницького органу – Авт.) не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільноправових договірних відносин... Вибори не призводять до виникнення якихось суб’єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обирання і за умов... вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв» [20, c. 71].

В українській юридичній науці мандат, що має такі ознаки, прийнято називати вільним. Водночас Конституція України визначає мандат народного депутата України як представницький (стаття 78). Тому намагання «закріпачити» депутата у фракції, реалізоване в Законі України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року, незважаючи на мотиви, які можна зрозуміти, викликали негативні оцінки, зокрема з боку Венеціанської комісії.

Зауважимо, що посилення залежності народного депутата України від керівництва партії могло бути значно сильнішим; у процесі підготовки до прийняття зазначеного закону вдалося вилучити норму, яка серед підстав припинення повноважень передбачала виключення депутата із фракції, тобто дії, ініційовані керівництвом партії.

На жаль, в Україні не відбулося кваліфікованого професійного аналізу пропонованих змін до Конституції України. Отже, з різних можливих підстав внесення змін до Конституції спрацювала кон’юнктурно-політична.

Черговий вибір виборчої системи, здійснений при прийнятті змін до Конституції, базувався значною мірою на аргументах, викладених раніше. Основні питання, які викликали дискусію, були такими:

1.  Пропорційна система з жорстким списком кандидатів деперсоніфікує вибори. Опоненти вважали це недоліком, який порушує «зв’язок депутата з виборцями», характерним для мажоритарної системи. Проте перемогла думка, що на цьому етапі важливіше забезпечити чіткий вибір з кількох політичних програм, представлених партіями (блоками).

2.  При застосуванні пропорційної системи можливе застосування регіональних списків кандидатів (так званий роз’єднаний електорат). Проте переважила ідея єдиного загальнонаціонального списку, спрямована на дискримінацію політичних сил регіонального характеру.

3. Застосування єдиного списку (450 кандидатів) робить технологічно неможливим застосування методу голосування з преференціями. Однак був і додатковий аргумент проти цього методу. Застосування преференцій провокує конкуренцію між кандидатами з одного списку, що спричинятиме внутрішнє ослаблення і так не досить міцних українських партій. У такому випадку переважно рекламуються окремі кандидати з виборчих списків, але не всі кандидати і не список в цілому.

Серед пропозицій, які мали на меті уникнути певних недоліків обраного варіанту пропорційного представництва, була оригінальна виборча система, яка ніде ще не застосовувалася (див. [21]). Ідея її полягає у таких позиціях:

1. Партія висуває список кандидатів, кожен з яких «приписується» до одного з виборчих округів (аналог одномандатного округу).

2. Визначення кількості мандатів, отриманих партією, відбувається на засадах пропорційності в межах держави.

3. Кандидати у списку партії упорядковуються залежно від кількості голосів, поданих за партію в окрузі, до якого «прикріплений» кандидат.

При безсумнівно цікавому поєднанні засади пропорційності та персоніфікованого голосування ця система має низку принципових недоліків.

Основний з них полягає у застосуванні для розподілу мандатів співставлення результатів, отриманих у різних округах (тобто в різних умовах). Наслідком цього є висока імовірність того, що в деяких округах будуть обрані по два і навіть по три депутати, тоді як окремі округи залишаться не представленими у парламенті. Такий підсумок виборів не може бути сприйнятий як справедливий; ця виборча система не відповідає процедурному критерію .

Отже, вибори до Верховної Ради України у березні 2006 року пройдуть за пропорційною виборчою системою із загальнонаціональними жорсткими виборчими списками. Будучи дещо екстремальною (закритий партійний список має включати до 450 кандидатів), сьогодні ця виборча система для України відповідає обом критеріям – процедурному і критерію доцільності.

 
[Головна сторінка] [Про заснування] [Архів] [Редакційна колегія]

© Центральна виборча комісія
Передрук опублікованих у «Віснику Центральної виборчої комісії» матеріалів чи використання зазначених у виданні відомостей здійснюється за умови обов’язкового посилання на джерело інформації. Факт подання автором матеріалів означає його згоду на їхнє опублікування після редагування. Журнал може публікувати матеріали, не поділяючи точки зору автора. Редакція, головний редактор не несуть відповідальності за недостовірну інформацію, подану автором.
Зауваження та пропозиції надсилайте на адресу: webmaster@cvk.gov.ua